Нарешті! Нарешті я переглянув найочікуваніший для мене фільм цього року. І як солодко та приємно відчувати що всі оптимістичні очікування справдились. Прекрасна фантастика! Картина, з дивовижним сюжетом, незрівнянними акторами, чудо-оператором, геніальним композитором - і так, людиною, яка зібрала це все разом і показала нам. Крістофер Нолан не підвів. Ні себе, ні глядача. Який же багатогранний жанр… Фантастика – це не просто бластери чи дракони, космічні флоти чи школи магів. Нолан вказує нам на справжній «початок» фантастики. Фантастика – це наші мрії. Мрії, в яких живе кожна людина, мрії, світи яких обмежені лише можливостями нашого розуму. Питання «а чи реально це?», що крокує з героями весь фільм, не відпускає глядача до самого фіналу. Перед нами бойовик, без жодної загибелі, триллер без негативних героїв, казка з неясної кінцівкою. Зрозуміло, що порівняння з «Матрицею» не оминути, проте я б скоріше згадав останню роботу Мартіна Скорсезе за участю того ж таки Ді Капріо. А взагалі, «Острів проклятих» і, особливо, «Початок» - це найкраще з тих новинок, які я бачив цього року. Режисер старанно пояснює глядачу «закони і правила гри». Але на кожну відповідь приходяться два нові питання. І це подобається. Подобається дивитись на екран з повною непевністю, що буде далі. Ігри з часом та реальністю під музику Ціммера настільки затягують, що до тями повертаєшся лише з фінальними титрами. Рідко, який фільм може похвалитись «вдалим хронометражем», адже обов’язково якісь сцени здадуться зайвими, або навпаки – нерозкритими. У Нолана ж кожен кадр, кожна хвилина виглядають на своєму місці. Питання «чи дивитись?» тут буде риторичним. А от питання чи зніме хтось найближчим часом щось на рівні «Інсепшн» якраз дуже актуальне. ….Після завершення картини – з абсолютно «нолановським» фіналом, звичайно ж, спробував проаналізувати власні почуття. І зі здивуванням побачив там легку печаль, яку залишила після себе стрічка. Можливо, це почуття прийшло від простого усвідомлення, що ми ніколи не дізнаємось де справжня межа наших мрій…
Не так часто трапляються картини, що провокують такий ажіотаж, який викликало нове творіння Камерона. Українська блогосфера, немов своєрідне дзеркало суспільства, не залишилась в стороні. tivasyk навіть не полінився зібрати враження та відгуки українських блогерів про цю стрічку в окремий список — вийшло досить цікаво, рекомендую переглянути. Кілька днів тому переглянув “Аватар” і я. Через велику хвилю ажіотажу підійшов до кіносеансу з дещо завищеними очікуваннями, і, звичайно ж, велика їхня частина не виправдалась. З іншого боку стрічка виявилась досить непоганою і, гадаю, не залишила байдужим жодного глядача в кінотеатрі. Спочатку кілька слів про картинку. В моєму місті немає 3-D кінотеатру, проте й звичайний показ дозволив оцінити масштаби та красу зйомок. “Аватар” без сумніву один з найкрасивіших фільмів останніх років, і рівень спецефектів там просто небачений. Тут і сперечатись немає про що. Але. Картини як і людей лише зустрічають “по одягу”, проводжають їх за дещо інші заслуги. Які б неземні спецефекти не були використані в картині, через кілька років хтось все одно зніме щось ще більш вражаюче — це неминуче, оскільки технології постійно рухаються вперед. Ось чому, якщо картина претендує на звання “шедевра” їй потрібно продемонструвати ще щось окрім соковитої картинки. А з цим у “Аватара” дещо гірше. Про очевидну слабкість сюжету найзапекліші прихильники картини дипломатично мовчать. Більш помірковані толерантно зауважують, що в таких картинах сюжет — це не головне. Не погоджусь. Сюжет — це основа будь-якого фільму, кістяк, на якому тримається все решта. Перша частина “Аватару” - це красивий та неквапливий науковий фільм про можливу флору та фауну світів, які колись відкриє людство. Далі все поступово переростає в тянучку під кодовою назвою “роман аборигенки та білого дослідника”. В третій частині ми неквапливо переходимо до екшена. Екшена, який при тверезому розборі, без посмішки описувати неможливо. Чесне слово, востаннє подібну “геніальну” військову операцію я бачив ще в “Зоряному десанті” Пола Верховена. Фаланга космічної піхоти та бджолиний рій військових вертольотів — це звичайно круто. Якби “Аватар” мені не сподобався, я б не відмовив собі в задоволенні пройтись по всіх ляпах та безглуздостях операції “Шок та трепет”, але, як я вже сказав на початку огляду, фільм мені сподобався. Сподобався попри велику долю безглуздості і ось чому. Спостерігаючи за драматичною розв'язкою картини, я справді проникся фільмом. Розум усвідомлював, що на екрані було багато безглуздого, але серце билось неначе під час марафону. Я ДИВИВСЯ це кіно.... Якщо відкинути космічний антураж, то “Аватар” дуже легко можна порівняти з драматичним вестерном початку 90-их - “Танцюючий з вовками”. Повірте, схожості тут буде значно більше, аніж видається на перший погляд. Так ось, в тій картині сюжет теж не віднесеш до шедевральних, але ж як я там переживав за головних герої! В “Аватарі” ситуація схожа. Емоційна і вибухова кінцівка змила початковий скепсис... Кінотеатр я полишав з думкою, що цей вечір пройшов не дарма...
В свій час, на одному з кінофорумів, я зустрів просту та небанальну фразу — “Є звичайні фільми і є фільми, котрі зняв Квентін Тарантіно”. Що не кажи, але ця людина вміє знімати картини. Його почерк не сплутаєш ні з ким іншим. Захват, відраза, здивування, повага — список емоцій, які викликають у вас стрічки цього американця можете продовжити самотужки. Кожний новий фільм Тарантіно — це справжня подія в світі кінематографа. Не стали виключенням і “Безславні виродки”. Навіть не знаю як описати сюжет — в окуповану фашистами Францію закидується єврейський загін, який своєю партизанською діяльністю наганяє жах на всю країну. Протистоїть їм німецький полковник Ганс “мисливець на євреїв” Ланда. Ніби все так і є, але перед нами кіно Тарантіно, а це означає, що СПРАВДІ оцінити сюжет можна лише переглянувши фільм. “Безславні виродки” — це доволі некваплива стрічка побудована на прекрасних діалогах та неперевершеній грі акторів. Рандеву в підвальній пивнушці — це можливо краща сцена, яку я бачив в 2009 році. Просто щось неймовірне! Шкода, але по-справжньому оцінити всю красу картини можуть лише люди з солідним багажем іноземних мов — в стрічці крім англійської розмовляють німецькою, французькою і (зовсім трохи) італійською. Дуже рекомендую версію фільму, в якій вся “неанглійська” збережена, а переклад здійснено за допомогою субтитрів. Так ви принаймні оціните красу звучання та багатство європейських мов. Звичайно, Тарантіно навіть не намагався слідувати історичній достовірності, звичайно в картині вистачає спірних через свою жорстокість моментів, звичайно, звичку цитувати самого себе режисеру вибачають далеко не всі. Проте перед нами справжнє кіно від Тарантіно, і якщо вам подобаються фільми цього режисера, то “Безславні виродки” просто обов'язкові до перегляду.
Майже рік минув з моменту коли я ділився враженнями про мультик “ВАЛЛ-І”. І ось, кидаючи погляд на весь цьогорічний “набір” мультфільмів, змушений констатувати — в студії “Pixar” просто немає конкурентів. Є мультики від цієї студії, а все решта плететься далеко позаду. Тенденція творити “дорослі” мультфільми продовжується - “Вперед і вгору”, попри кумедні сценки та незвичних персонажів, в першу чергу глибоко лірична та філософська стрічка. Принаймні я побачив її саме такою. Перші одинадцять хвилин мультика — окремий мінішедевр. Дещо вище по тексту я захоплювався діалогами в стрічці Тарантіно, зараз же настав час висловити свій захват студіїї “Піксар”, яка без жодних слів, за допомогою одних лише образів та музики передає ціле людське життя. Я двічі переглядав “Вперед і вгору” - спочатку сам, а потім в широкій компанії. Можу сказати, що мультик вийшов по-справжньому універсальним — бажаєте побачити філософську притчу — дивіться стрічку наодинці, просто хочете весело провести час — дивіться шедевр від “Піксар” в колі друзів. Кожен побачить в цьому мультфільмі те, що може і хоче побачити. І кожен отримає щось для себе. Хотілося б похвалити український дубляж. Дуже достойно. Я навіть не шкодував, що пропустив російську версію з голосом Джигарханяна. Пишучи ці рядки, я знову згадую мультик, і в мене перед очима постають останні кадри картини... Я згадую той момент і розумію - щоб передати свої почуття в ті миттєвості мені просто не вистачить слів. Мультик про людину, життя та мрії...
Кожна з картин, про які я говоритиму сьогодні, без сумніву, заслуговує окремої розмови. Але навіть тоді, мені скоріш за все не вдасться передати той спектр емоцій, які викликали в мене ці стрічки. Що ж, обмежусь коротким дайжестом, а про мої враження можна буде найкраще судити по виставленим “кінооцінкам”...
Місяць
Назва в оригіналі:Moon Рік: 2009
Відкриває цей огляд, мабуть, найменш помітний учасник. Картина за участю ... одного актора, якщо не враховувати робота озвученого голосом Кевіна Спейсі. ...Нестача ресурсів змушує людство розпочати їх видобуток навіть на Місяці. Сем - один із “щасливців”, які трудяться на природньому супутнику нашої планети. На місячній станції він працює оператором. Майже 3 роки. Один. Але контракт закінчується і вже скоро він нарешті зможе повернутись на Землю... “Місяць” - кіно своєрідне та незвичне. В деякій мірі воно позиціонується як “тверда” наукова фантастика, хоча “нереальний” антураж — це лише ширма за допомогою якої режисер окреслює проблеми Людства і Людини. Поки що головне питання, яке піднімається в картині ніби і не стоїть на порядку денному, але.. це тільки на перший погляд. Не стану стверджувати, що фільм для “всіх”, але подивитись би радив. Навіть якщо від слів “космічна фантастика” ваше серце не починає битись частіше, “Місяць” все-одно вас приємно здивує. На додачу згадаю про музику — припускаю, що вам захочеться прослухати її ще і ще, адже композитор стрічки ніхто інший як Клінт Мансел...
Фантастику я майже ніколи не пропускаю, але Sunshine якимось чином оминув мою увагу в 2007. Можливо, це і на краще, адже завдяки такому збігу обставин я отримав величезне задоволення від перегляду картини зараз. Хоча.. термін “задоволення” не надто коректний. “Сонячне сяйво” принесло цілу гамму емоцій і сказати, що серед них були “радість і щастя”, буде в корені не вірно. Радість я відчуваю через те, що такі картини існують, і їх зніматимуть і надалі. А от сам перегляд ... Хм.. Співчуття, захоплення, співпереживанння, розпач, відчай, страх, гіркота, відчуття фатуму на невідворотності, надія... Дуже рідко який фільм настільки вражає мене. Впевнений, що кінокритики і без мене успішно розібрали цю кртину “по кісточкам”, проаналізувавши і сценарій, і гру акторів. Я ж просто отримав задоволення від чудової космічної фантастики. ... Титри вже добігали кінця, як тишу раптово розірвав знайомий звук – сигнал з Ікара-1. Ніколи б не подумав, що кількасекундна звукова комбінація може звучати настільки моторошно... P.S.Тільки після перегляду я запізніло задався питанням задався “А хто режисер?!” Прошу любити і жалувати - Дені Бойл, володар премії Оскар за найкращий фільм 2009 року, а заодно і режисер такої картини як “28 днів потому”. Однозначно, за творчістю англійця варто слідкувати і надалі ;) До речі, якщо вам сподобалось “Сонячне сяйво” то, рекомендую переглянути “Безмежний обрій” (“Event Horizon”, 1997 рік) — не настільки “потужне“ кіно, але теж дуже непогане.
В нашому прокаті стрічка пройшла практично непомітно, а про її існування я дізнався завдяки блогу http://slava.in.ua Слава в своїй рецензії не скупився на компліменти, чим змусив мене взяти картину “на замітку”. Що тут сказати? Слова “неймовірно” і “прекрасно” звучать надто блідо і не передають мого захоплення фільмом. Сюжет трохи нагадав роман Хайнлайна “Пасинки Всесвіту” (Orphans of the Sky), але, як це не зухвало прозвучить, картина вийшла значно цікавішою за книгу :) Про сюжет фільму я більше навмисно не говоритиму нічого. Це саме той випадок, коли зайве слово може завадити інтризі перегляду. А вона тут є, причому просто шикарна. Мабуть найнесподіваніша серед всього того, що я переглянув за 2009-ий. Боюсь, що фільм мені сподобався аж занадто, щоб тверезо його оцінити. Натомість висловлю свої міркування стосовно так званої “кризи ідей” сучасної фантастики. Немає ніякої кризи! Невже хтось справді вірить що вся sci-fi вміщується в банальній формулі “космічний корабель-обмежена група людей- кілька подій”? Та однієї тільки літературної спадщини Енсона Хайнлайна та Станіслава Лема елементарно вистачає, щоб покрити потреби кіноіндустрії в сценаріях для кінофантастики на добрий десяток років. Інша справа, що для цього потрібні талановиті режисери. І якщо заминка десь і виникає, то саме тут :)
Попри серпневу прем'єру до цієї стрічки я добрався лише з виходом її на DVD. Перегляд розпочинав з легким інтересом, а закінчував зі впевненістю, що переглянув один із найяскравіших кінопродуктів 2009 року. Зізнаюсь, я дещо скептично ставився до сценарної ідеї “Зробимо резервацію для прибульців і на її прикладі піднімемо увагу до расових проблем”. Все виявилось значно глибше і значно ... професійніше. Псевдо-документальний стиль як ніколи вписався в картину. Прості сюжетні повороти, прості герої — але ж як це все знято! Чого лише варта сцена, в якій місцеві негри-бандити вбивають прибульця, а один з аборигенів коментуює на камеру це все словами про те, що внутрішні органи “молюсків” буцімто-то корисні для людського організму і дозволяють позбутись від багатьох хвороб. Я довго не міг зрозуміти, чим саме пройняв мене цей фільм. Відповідь виявилась простою — в ньому показано правду. Я ні на секунду не сумніваюсь, що якби раптом на землю потрапили прибульці з проханням про допомогу все закінчилось би саме так як в “Дев'ятому районі”. Якщо людина не цінує навіть собі подібних,то що вже говорити про якогось нещасного прибульця? Цікава деталь про картину — режисеру Нілу Бломкампу Пітер Джексон просто видав 30 мільйонів доларів і ... сказав зняти на ці гроші все, що захоче режисер. Результат, як видно, не розчарував нікого.
Враження від переглянутого фільму як правило залежать від десятків факторів. Яких? О, тут кожен кіноман, не розгубившись, почне декламувати цілий список – гра акторів, сюжет, режисура… Стоп! Не слід забувати, що фільм один, єдиний, а люди, які дивляться його, є унікальними, кожен по собі. Чому при роздумах про чергову переглянуту стрічку на думку приходять лише її достоїнства та недоліки? Може варто зазирнути в себе, в свої «глядацькі» очі? Власне кажучи, людина оцінює стрічку відповідно до власного внутрішнього світу і тільки потім починає згадувати такі слова як «сюжет» та «режисура». А що скажете про такі банальні фактори як настрій та очікування?! Навіть очевидний шедевр, скажімо, комедійного жанру може викликати внутрішню відразу, якщо людина сьогодні налаштована виключно на повільний та неквапливий історичний фільм. Якщо ж атмосфера фільму вдало поєднується з настроєм глядача – успіх практично гарантовано. Не скажу, що сідав за перегляд «Радіохвилі» з якимось особливим настроєм. Навчений власним досвідом, я досить обережно реагую на нестримні похвальні відгуки про кінокартини. В даному випадку не було навіть цього, загальний фон відгуків зводився до «непоганий фільм, але один з багатьох…». Короткий опис стрічки теж не обіцяв нічого екстраординарного – завдяки аномальній активності північного сяйва звичайному поліцейському вдається зв’язатись через старий радіоприймач зі своїм давно загиблим батьком з минулого. Зрозумівши, хто «на зв’язку», головний герой намагається запобігти смерті батька, попереджуючи його про загрозу. Не те, щоб щось банальне, але рядового глядача іграми з часом вже так просто не візьмеш. І справді – після «Філадельфійського експерименту», «Назад в майбутнє», «Ефекта метелика» придумати щось нове справді важко. А чи потрібно? Режисер Грегорі Хобліт доводить, що можна зняти прекрасну стрічку і без цього. Фільм мене надзвичайно приємно здивував. Попри фантастичну складову я по-справжньому «повірив» цій картині. По-справжньому співчував, переживав та радів за її героїв. Можна сказати, я по-справжньому подивився фільм, в процесі перегляду жодного разу не згадавши набридлі штампи як-то «акторська гра та режисура» … Проте словами почуття не передаш, тому волею-неволею в своєму відгуку доводиться писати і про сюжет і про акторів… До речі, про акторів. Порадувала роль Деніса Квейда. Так, його роль в цій картині – це звичайна «ідеальна» людина – відданий чоловік, люблячий батько, надійний товариш. Але ж як він це зіграв! Складається враження, що йому достатньо просто постояти в кадрі і картина набуває нових барв. «Післязавтра», «Точка обстрілу» - тепер до цього списку моїх улюблених фільмів за участю цього актора додалась ще й «Радіохвиля». Щодо Джеймса Кевізела, то, по суті, в справі його я бачив лише раз – в триллері «5 невідомих». Тоді я б поставив йому «добре», сьогодні – «відмінно». Цього разу утримаюсь від рекомендацій щодо перегляду, оскільки моя позиція з цього питання і так повинна бути зрозумілою. Натомість обмежусь банальною порадою - не варто шукати ідеальне, шукайте хороше…
