Якщо взяти до уваги те, що я дивився за останні чотири місяці, то тут значно доречніше було б розмістити ролик про найкращі моменти з NFL :-)
Але захоплення американським футболом не робить світ кіно менш цікавим. Як завжди, в кінці грудня, Kees van Dijkhuizen випускає мікс кіноновинок року, що минає. Приємного перегляду:
неділю, 25 грудня 2011 р.
неділю, 21 серпня 2011 р.
Хто ти, суспільство?
Приблизно рік тому, переглядаючи в блозі Другого фотозвіт про чергову операцію бразильської поліції проти наркокартелів в Ріо, я кілька раз наштовхнувся в коментарях на згадку про фільм «Елітний підрозділ». Причому, особливо наголошувалось, що стрічка зовсім не черговий бойовичок з бразильскими нетрями в якості фону, а навпаки - досить глибоке і розумне кіно. Як не дивно, але коментатори із ЖЖ не помилились. Більше того, під враженням від перегляду я згодом подивився і сіквел до стрічки і її документальний пріквел («Автобус 174»). Цією трилогією режисер Жозе Паділья прагнув не просто показати кримінальну столицю Бразилії, але й змалювати та проаналізувати причини, які зумовлюють поточний стан речей в Ріо. Чудові картини, які дають багато матеріалу для роздумів. Про дві з них я сьогодні напишу.
Ще одне - на жаль, з якісною озвучкою цих картин зрозумілими мені мовами поки що не дуже, тож довелось дивитись на португальській із англійськими субтитрами. Виявилось, що у португальської мови досить цікаве звучання, тож я ні на мить не пожалкував про такі «незручності».
Елітний підрозділ
Назва в оригіналі: Tropa de Elite
Рік: 2007
Як я вже згадував, картина попри спроби замаскуватись під бразильський «спецназ міста янголів» адресована більш думаючій аудиторії. Безумовно, фільм знято саме про бразильські реалії, але, звичайно ж, його проблематика справедлива для будь-якого людського суспільства. Ряд соціальних питань, що піднімаються в фільмі по справжньому вражає. Переглянувши «Елітний підрозділ», я по-іншому подивився на стан речей і у власній країні. Більшість проблем легше зрозуміти, коли вони тебе не стосуються. Дивлячись на власний дім перед очима завжди стоїть якесь марево, яке заважає тверезо оцінити ситуацію («У нас же не так!»). А тут – далека Бразилія, до якої ніяких сентиментів немає, тож на речі виходить дивитись значно реалістичніше. Гадаю, сказане вище, справедливе не лише для мене, але й для сотень тисяч глядачів «Елітного підрозділу» з інших країн.
Ну а як віднеслись самі бразильці до історії капітана Насіменто з бразильского спецпідрозділу по війні з нарокмафією? Якщо я скажу, що «Елітний підрозділ» та «Елітний підрозділ 2» стали одними з найуспішніших в прокаті за всю історію бразильського кінематографу, цього буде достатньо?
Якщо сонце сходить – значить це комусь вигідно. Жозе Паділья успішно руйнує примітивне замкнуте коло, яким дехто намагається пояснити проблеми в Ріо – «бідність – наркотики - бідність». Все що відбувається в суспільстві комусь вигідно. Інакше, воно б не відбувалось. Всюди переплітаються інтереси і прагнення. В цю гру грає кожен, хоча більшість не усвідомлює, що вони грають. Режисер вміло ілюструє це, ввівши в сюжет представників практично всіх верств суспільства.
Розглянемо найпростіший ланцюжок. Всі гравці шукають вигоду для себе. Найсильніші гравці – це влада. Найбільшу вигоду (гроші) в даний історичний момент існування держави можна підняти завдяки корупції та торгівлі наркотиками. То з якої це радості держава повинна боротись проти цих явищ? Це те саме, щоб дерево боролось проти своїх коренів.
Але я відволікся. Навіть якщо вам байдужий весь соціальний підтекст стрічки, її все-одно варто подивитись. Режисер ніколи не забуває, що, попри серйозність проблем, він все-таки знімає художній фільм для широкого кола глядачів, а не наукової групи експертів по соціології. Майстерність зйомок, людські долі, які неначе павутинки переплітаються та рвуться в цій історії, врешті-решт старий добрий драйв - Паділья не розчарує нікого.
А подивившись фільм, без жодних вагань тягніться за його другою частиною. Вона ні чим не гірша, а в дечому навіть краща.
новинки, оцінка:8/10
Елітний підрозділ 2
Назва в оригіналі: Tropa de Elite 2 - O Inimigo Agora É Outro
Рік: 2010
Цього разу режисер вже без жодного маскування береться за бразильську систему, зводячи банальну стрілянину в кадрі в стилі італійського «Спрута» до мінімуму. Головний герой – все той же Насіменту, що волею долі отримав серйозне підвищення, а заодно - і краще розуміння, того, що відбувається у нього на очах. Разом із ним певне прозріння приходить і до шокованого глядача.
Режисер береться за найвищі щаблі системи. І раптом те, що видавалось правильним, логічним та простим в першому фільмі стає з ніг на голову. Бразильскій мафії ніби нанесено серйозний удар, але… Це зроблено лише для того щоб її місце зайняла поліцейська мафія. Руками Насіменто та його братів по зброї система всього лише трішки міняє свій вид доходів, залишаючи все інше таким як було.
Жозе Паділья безжально демонструє реальний процес еволюції системи та суспільства. Яким би цинічним цей процес не був. І як би гірко це не звучало, але держава бореться з криміналом не з благих міркувань, а просто тому, що в певний момент він стає їй не вигідним. Це саме стосується багатьох інших суспільних явищ.
І навіть зрозумівши, якщо не все, то дуже багато, нічого змінити неможливо. Герой Насіменту, настільки ж безсилий проти цього, як фізик, котрий блискуче може описати закони гравітації, але жодним чином не може вплинути на них.
На жаль, окрім відповідей фільм залишає ще багато питань. Люди люблять досліджувати все навколо, але зовсім не просунулись у вивченні власного виду. Картини Жозе Падільі – це чергові камені для бруківки, по якій ми йдемо на шляху пізнання самих себе.
новинки, оцінка:8/10
вівторок, 3 травня 2011 р.
Світ стереотипів
Продовжую неквапливий перегляд фільмів зі знайденої мною карти United States of Movies. Я вже якось згадував її в одному із попередніх дописів. Для кожного штату там обраний кінофільм, яким цей штат найбільше характеризується. Сьогодні хочеться розповісти про «представників» таких штатів як Джорджія («Звільнення»), Алабама («Мій кузен Вінні»), Луізіана («Південна гостинність») та Арізона («Виховуючи Арізону»).
Я не даремно виніс в заголовок слово «стереотипи». В кожній з чотирьох картин в тій чи іншій мірі проявляються стереотипи американського суспільства стосовно … своїх же штатів. Страхи, упередження, невігластво, штампи – повний суповий набір. Гадаю, що сторонньому глядачу «не з Америки» зрозуміти частину речей в цих стрічках буде непросто. Проте, це зовсім не означає, що фільми не цікаво дивитись :-)
Звільнення
Назва в оригіналі: Deliverance
Рік: 1972
Перед переглядом зі здивуванням дізнався, що картина є знаним представником 70-их та розглядається практично як взірцевий триллер тієї епохи. Забігаючи наперед, скажу, що свої лаври «Deliverance» заслужило не дарма.
На вікенд група міських жителів відправляється на сплав по одній із річок Аппалачів в штаті Джорджія. Місцевість дика, а тамтешнє населення виявляється цілком під стать місцевості. Зіткнувшись з насиллям і жорстокістю «городяни» намагаються дати достойну відсіч, оскільки в горах марно сподіватись на чиюсь допомогу.
Несподіваний фільм. Дивишся на екран, і розумієш – «такі зараз не знімають». Він не кращий і не гірший, він інший. Детально пропрацьований сюжет, колоритні сцени (в першу чергу згадується музична дуель на банджо). І … звіряча жорстокість. Щоб продемонструвати всю ницість і безмежну жорстокість людської натури режисеру абсолютно не потрібні ріки крові чи відірвані кінцівки. Він чудово справляється і без цього. Дуже цікаво, яку реакцію викликала картина в глядачів в той час. Згадуючи те, як сприйняли «Механічний апельсин» Кубрика, думаю що і тут не обійшлось без бурхливих реакцій.
А як вам портрет класичного «хіллбіллі» (селюка по-нашому) з картини? Безумовно, різниця між жителем мегаполіса та мешканцем халупи в забутій Богом американській глуші не тільки в різному акценті. Але змальовувати жителів з лісів як це показано в стрічці – явний перегин. Стрічка знята на певних стереотипах, і вона ці стереотипи ще більше поглибила. Страх перед невідомим, тим чого ти не знаєш і не розумієш – надзвичайно сильна штука. Саме завдяки такому страху з’являються картини на зразок «У пагорбів є очі», «Техаськя різня бензопилою», «Будинок воскових фігур» і так далі, і так далі.
Ну а «Deliverance» - справді непогане кіно, яке щоправда вимагає міцних нервів.
Ще одне - після перегляду цього фільму я обов’язково рекомендую глянути канадську чорну комедію 2010 року «Такер і Дейл» (Tucker & Dale vs Evil). Скажімо так – вона допоможе вирівняти враження. Одна з кращих сатир, які я дивився за останній час. По манері схожа на «Псів-воїнів» Ніла Маршала. Стрічка блискуче пародіює американські триллери стилю «Поворот не туди», але її основою є саме «Звільнення». Цей зв’язок справедливий і навпаки. Адже дивитись «Такера і Дейла» не подивившись «Звільнення», це те саме, що сміятись над «Дуже страшним кіно», не переглянувши до цього «Крик».
40-80 роки, оцінка:7/10
Південна гостинність
Назва в оригіналі: Southern Comfort
Рік: 1981
Майже через десять років після «Deliverance» американські кінематографісти знайшли чергового достойного «ворога» про якого можна знімати кіно. Цього разу не пощастило каджунам – франкомовній етнічній групі, що компактно проживає на півночі штату Луізіана серед боліт та алігаторів.
«Живуть обособлено? Говорять на іншій мові? Мало хто про них чув? – Так може там одні маніяки, які тільки і чекають на випадкового «пересічного» американця, щоб затягнути його на дно болота?». Боюсь саме такі думки виникли в частини американської глядацької аудиторії :-)
Відділення солдат під час навчань загубилось в місцевих болотах і випадково вступило в конфронтацію з … місцевими жителями, які розпочали на них полювання. Командир загинув першим, рація втонула – а отже ніщо не завадить режисеру влаштувати достойну бійню.
У вас викликає здивування питання як таке взагалі можливо? Схоже, що абсурдність ситуації придумана навмисно, для того щоб якомога чіткіше показати весь той бедлам який панує в деяких частинах американської армії. Звичайно, картину можна дивитись як звичайний бойовик, але можна спробувати «копнути глибше» і розібратись із тим, що саме показує режисер.
Для стороннього глядача фільм безумовно видасться повним алюзій на війну у В’єтнамі, хоча сам режисер всіляко відхрещувався від таких порівнянь. Не знаю… По-перше дія картини відбувається в 1973 році – саме тоді, коли американці покинули В’єтнам. По-друге, відділення солдат з картини належить до Національної Гвардії, тобто якраз того підрозділу американської армії, який ніколи не відправляли у В’єтнам і який перетворився в ті роки на заповідник усіх призовників, які намагались уникнути честі повоювати за Батьківщину на іншому кінці планети. По-третє – нам показують, що в екстремальній ситуації, люди можуть перетворюються на стадо переляканих овець не дивлячись на те, чи носять вони шеврони, чи ні. Що безумовно неприємно було споглядати деяким патріотично підкованим американцям, які ідеалістично вірять у власну армію.
По суті, автором фільму демонструється вся психологія поведінки під час збройного конфлікту. Не демонструється лише самий конфлікт. Не сприймати ж кількох мисливців-каджунів як гідного противника для армії США? Хоча.. Це ще як подивитись.
40-80 роки, оцінка:7/10
Мій кузен Вінні
Назва в оригіналі: My Cousin Vinny
Рік: 1992
Штат Алабама з точки зору жителя Нью-Йорка:
You know how corrupt it is here. The Klan's here, they're inbred,
they sleep with their sisters …Some of them do.
(цитата з фільму)
Двох хлопців судять за вбивство та пограбування. В їхню невинність місцева судова система не вірить ні на цент і єдина надія гостей з Півночі на одного знайомого адвоката. Який, щоправда, розбирається в судочинстві значно гірше, аніж в ремонті автомобілів.
Весела комедія з Джо Пеші у головній ролі. Безумовно, сподобається всім тим, хто любить картини про судову систему. В якості додаткового бонусу: знайомство героя Пеші та його подруги з «побутом та звичаями» штату Алабама.
Я чомусь звик до Джо Пеші як до актора виключно другого плану. А тут, виявилось, що йому просто не давали розкритись «на повну». Харизми Мела Гібсона, наприклад, у нього немає, але в багатьох кіножанрах це, погодьтесь, не основне.
Часто доводиться чути термін «гарна акторська гра». Що це означає для вас? Для мене – в першу чергу те, що фільм запам’ятається своїми особистостям. Не безликими Джоном, Білом та Майком, а саме Особистостям. Так ось «Мій кузен Вінні» може похвалитись цілим рядом яскравих персонажів. Суддя, прокурор, подружка героя Джо Пеші з маловідомим іменем Мона Ліза– гадаю, ви їх чудово запам’ятаєте.
Чим мені сподобалась стрічка? Відкрию страшну таємницю – вона СМІШНА. Дивлячись на штатівські комедії «нульових» років складається враження, що дар смішити людей на екрані було втрачено ще в похмуру епоху Середньовіччя. Але варто переглянути якусь добротну кінокомедію 90-их і ти розумієш, як близько знаходиться хороший настрій. На жаль, я не можу пояснити причини таких розбіжностей. Натомість просто констатую факт.
«Кузен Вінні» не намагається стати смішним фільмом. Він просто є ним.
40-80 роки, оцінка:7/10
Виховуючи Арізону
Назва в оригіналі: Raising Arizona
Рік: 1987
Не треба бути доктором Ватсоном, щоб здогадатись в якому штаті відбувається дія фільму. За режисерським пультом – брати Коени, а це значить, що далі мали б слідувати 2-3 абзаци безперервного потоку компліментів на адресу картини.
Мали б, але не будуть. На жаль, рання робота братів-режисерів з 23-річним Ніколасом Кейджем у головній ролі в мене особливого захоплення не викликала. Коени хотіли зняти фільм максимально несхожий на свою попередню роботу – кривавий триллер «Просто кров». Зупинились на жанрі комедії. Принаймні поки назвем це так, оскільки, я думаю, що з часом для всіх фільмів Коенів придумають окремий жанр :)
Я й сам не знаю, що чекав від цієї картини. Від Коенів ніколи не знаєш, що чекати. Єдине в чому можна бути впевненим – в якості фільму. «Виховуючи Арізону» в цьому плані не підвів, але – от біда – нічим особливим він мені не сподобався.
Сімейна пара Кейджа і Холі Хантер якась штучна, а їхні проблеми зі всиновлення видаються надуманими. Джон Гудман як завжди радує, але цього мало. Взагалі, це той рідкісний випадок, коли фільм не сподобався, а я навіть не можу толком пояснити «чому?».
Всім шанувальникам творчості Коенів ознайомитись зі стрічкою не завадить. Решта – особливо нічого не втратить пропустивши це кіно.
40-80 роки, оцінка:6/10
середу, 27 квітня 2011 р.
Ігри тронів
Не зміг втриматись, щоб не обіграти в заголовку назву нового серіалу від HBO, але мова піде звичайно ж не про Старків та Ланністерів.
Коли я вперше побачив трейлер картини «ТРОН : Спадок» з пістрявими заголовками «Дісней представляє!» та «Тільки в ЗД!» моєму скепсису не було меж. Нічого іншого, окрім типової голлівудської пустишки, що спекулює на сучасних спецефектах я не очікував. Але ви знаєте… інколи дуже приємно буває зрозуміти, що ти помилився.
Те, що «ТРОН : Спадок» являється сіквелом особливо ніхто і ніде не афішував. Оригінальний «Трон» 1982 року значних лаврів не стяжав, і виявився успішно забутим широкою публікою. Натомість, основні сподівання творців фільму були на 3D. Технології, яку буквально воскресив своїм «Аватаром» Джеймс Кемерон.
Дивитись сіквел 2010 року не знаючи нічого про оригінал – все-таки моветон. Я переглянув спочатку «Трон», а потім і «Трон:Спадок». Причому навмисно зробив це за один день. Виявилось, що дві картини між якими 28 років різниці, надзвичайно поєднуються, просто-таки з синергетичним ефектом. Зміст і концепція першого множиться на прекрасну картинку та драйв другого – в результаті враження від стрічок плавиться в одне ціле. До речі, про враження:
ТРОН
Назва в оригіналі: TRON
Рік: 1982
Якби потрібно було б охарактеризувати фільм всього двома словами, то для «Трона» це були б: «ідея» та «графіка».
Сценарій в стрічці спочатку дивує, а потім навіть захоплює. За 16 років до «Матриці» нам пропонують оригінальну ідею віртуального світу зі своїми законами та правилами. Мені абсолютно не зрозуміло, чому цей фільм був настільки малопопулярним. Що ж, сподіваюсь гучна прем’єра сіквела змусить багатьох все-таки ознайомитись з першоджерелом.
Ідея представлення програм як живих, свідомих істот в своєму комп’ютерному світі… Переміщення на транспорті в цифровому просторі… Боротьба за життя та виживання… Прагнення влади… Я ще раз згадую, що мова йде про 1982 рік – тобто епоху, коли комп’ютерами користувалась лише жменька людей, а до розквіту таких понять як Інтернет та домашній ПК залишалось як мінімум 10 років. Деякі ідеї з стрічки можуть видатись смішними, деякі наївними, але я завжди ціню оригінальність. В Троні вона є.
Віртуальний світ картини не найкращий чи найдосконаліший з того, що демонстрували глядачу, але це справді щось «нове і несхоже» з величезним потенціалом. Абсолютно недивно, що «Дійсней» вирішив знімати сіквел саме по цьому проекту.
Теплі враження по собі залишає і сюжет. Епоха 80-их означає, що світ поки що рятувати ніхто і ні від чого не збирається. Героями рухають виключно власні інтереси. Хоча… Попри те, що головний герой стрічки цікавиться ніби-то лише власним гаманцем, всі бажаючі знайдуть у фільмі «друге дно». Тоталітаризм, релігійні переслідування, віра в Користувачів, які «створили цей світ», зрештою гладіаторські ігри для всіх програм, «які вперто вірять». Нічого не нагадує з людської історії?
Не можу не оминути й візуальну картинку. Так, на фоні свого наступника, «Трон» м‘яко кажучи не виглядає. Але. Вірите чи ні, але в 1982 році творці фільму просто перевершили себе і свої можливості. Те що, вони зробили можна навіть назвати революцією спецеефектів. Фільм будо висунуто на «Оскар» в цій номінації, але зрештою він був дискваліфікований комісією через… використання комп’ютерної графіки, що вважилось «чітерством»…
Не намагайтесь обманути себе словами «комп’ютерна графіка». Ось лише один приклад особливостей тодішніх технологій. В той час машини просто не могли сторювати динамічну картинку - лише статику. Тому будь-яка «комп’ютерна» сцена вимагала безкінечного вводу нових координат для об’єкту, що рухається. Координати вводили люди-оператори, що було по-справжньому велетенською працею.
Кумедно, але багато діснеєвських аніматорів відмовлялось працювати над фільмом, побоюючись, що розвиток комп’ютерів врешті-решт призведе до втрати роботи людьми-аніматорами. Мені цей факт нагадує ремеслені бунти в Великобританії під час промислової революції, коли розлючені робітники спалювали і ламали верстати та станки на заводах. Історія показала чим це все закінчилось. Все в цьому світі повторюється. Саботаж аніматорів не додав їм честі, а через 22 роки після створення «Трону» студія «Дісней» закрила свій підрозділ «ручної анімації» на користь комп’ютерної графіки…
Яким вийшов «Трон»? Самобутнє, хороше кіно, яке завдяки продовженню 2010 року засяяло новими барвами.
40-80 роки, оцінка:7/10
ТРОН: СПАДОК
Назва в оригіналі: TRON: Legacy
Рік: 2010
Передивившись першу частину франчайзу, ми вже в курсі всіх «передумов», тому одразу можна перейти до розбору картини. При всіх свої плюсах, вона вийшла досить нерівна. Чому? Давайте розберемось.
Зізнаюсь, початок не вселяв особливого оптимізму. Перші хвилин двадцять фільм «розкачувався», балуючи глядача втечею від поліції, стрибками з парашутом і «хакерськими» викрутасами (команди які виконує син Ділінджера в терміналі і рівень його хакерської майстерності оцінить будь який користувач UNIX-системи :-) )
Зате потім починається справжнє 3D. Як в переносному, так і в прямому сенсі, адже тільки дійство в віртуальній реальності знято на 3D, всі інші сцени - 2D.
«Ех… Побачити б цей фільм в IMAX…» - ловлю себе на думці. А дивитись і справді є на що. Зі зміною обстановки картина ніби прокидається від сну. Чудові зйомки, чудовий звук, чудова Олівія Уайлд. При цьому всьому режисер ухитряється ніде не перегинати палку, скочуючись до розважального відеоатракціона. Ще більш дивніше те, що й сюжет не розчаровує. Діалоги героїв як і їхні дії на чудо змістовні, а деякі сцени викликають навіть захоплення.
Ви звертали увагу, що чи не кожен глядач, який пише відгук про це кіно обов’язково згадує сутичку в барі. І тепер я розумію чому. Як для «Діснея» - то знято і справді «серйозно». Один з найяскравіших моментів фільму. Додаткових бонусів безумовно додає персона програми Zuse (його названо в честь відомого німецького вченого Конрада Цузе). Чудовий персонаж і харизма. Як на мене, він просто як дві каплі води схожий на Француза з Матриці:Перезавантаження.
В сцені в барі є лише одна проблема. Після неї сценаристів ніби підміняють, сюжет котиться невідомо куди, і на екрані починає панувати типова «голівудщина»… Логіка зникає, натомість глядачу згодовують типові кліше в стилі «поки негідник готує армію для підкорення світу я проберусь в башту, заберу артефакт і врятую принсесу". Замініть деякі слова в цьому реченні на «Клу», «диск» та «Олівія» і ви отримаєте повне представлення про сюжетні перипетії цієї частини фільму. Фінал дещо «витягує» враження, але негативний осад від того раптового провалу все-таки залишається.
Неможливо не згадати про музику… Це просто чудово. Навіть більше – надзвичайно! З часів Inception жоден саундтрек не справляв на мене такого враження. Daft Punk практично випустили свій четвертий альбом, повністю написавши музику для стрічки. Слухати музику з «Трона» можна годинами, навіть якщо ви не пристрасний прихильник стилю «хаус». Людині, яка вирішила залучити французьку групу до створення фільму, слід поаплодувати.
До речі, на початку квітня по мотивам саундтреків до картини Дісней випустив диск з реміксами під назвою Tron Legacy R3c0nf1gur3d. Як він? Скажу так - якщо вам сподобався оригінальний саундтрек, то пропускати R3c0nf1gur3d категорично не рекомендується :)
Ось такі вийшли в мене враження. Я справді задоволений, що познайомився зі всесвітом «Трона». Невідомо, звичайно, яким вийде продовження, зйомки якого, до речі, практично вирішена справа. Але ті два фільми, які маємо зараз, без сумніву рекомендую до перегляду.
P.S. В картині є момент, коли Куорра розповідає Сему, що їй рідко вдається обіграти його батька в грі «Го». В цьому немає абсолютно нічого дивного. На відміну від шахів, де комп’ютерні програми складають гідну конкуренцію чемпіонам світу серед людей, в грі «Го» комп’ютери рідко коли можуть обіграти навіть посереднього гравця. Ось чому Куорра, яка частково сама є програмою не може обіграти людину – Кевіна Флінна.
новинки, оцінка:7/10
суботу, 23 квітня 2011 р.
Список Мартіна
Будучи прихильником творчості американського фантаста Джорджа Мартіна, я досить часто заходжу на російський фан-сайт письменника 7kingdoms.ru. Серед потоку новин про довгоочікувану прем’єру серіалу «Game of Thrones» від HBO і вихід «A Dance with Dragons» в липні, з цікавістю помітив лінки на дві статті Мартіна, де той розповідає про свої ТОП-10 фільмів в жанрі НФ та фентезі. За характеристикою кожної картини відчувається рука справжнього фанату жанру і прочитати ці дві статті виявилось досить пізнавально. Хоча було б дивно, якби один з найвідоміших письменників-фантастів не розбирався в фільмах про фантастику, правда ж? Не стану аналізувати «позиції та заслуженість» картин в списках – впевнений, що в кожної людини є власний список і власні думки, на які місця і які фільми ставити. Натомість серед згаданих Мартіном фільмів, я помітив кілька таких, які ще не бачив, і які могли б мене зацікавити. Про них піде мова сьогодні
A Scanner Darkly
Назва в оригіналі: A Scanner Darkly
Рік: 2006
Українська Вікіпедія радує дивовижним перекладом назви стрічки - «Помутніння». Для тих, кому важко відслідкувати етимологію цього іменника – зайдіть в російську Вікіпедію :) Scanner Darkly і справді важко перекласти. В мене свого варіанту, чесно кажучи, немає, але вже краще використовувати назву в оригіналі, аніж те україно-російське «Помутніння».
Стрічка дуже незвична, як це часто буває з фільмами знятими по мотивам творів Філіпа Діка. Культовою персоною в світі фантастики, між іншим. Відверто кажучи, я ніколи не розумів причини такого пієтету та захоплення перед людиною, яка чи не половину своїх творів написала перебуваючи в наркотичному дурмані. Так, в його творах є оригінальні ідеї, але їх аж ніяк не більше ніж в інших фантастів! Інша справа, що його незвичне життя завжди приваблюватимуть публіку більше, ніж традиційні будні рядового письменника.
Як би там не було, а Scanner Darkly, Дік написав проходячи реабілітацію від наркозалежності. Написав практично за лічені тижні. За ці ж лічені тижні майже через 30 років було й знято фільм. Кіану Рівз, Вайнона Райдер, Роберт Дауні молодший і компанія зібрались на двадцять днів в Техасі і видали «на гора» результат. Але цікаве не це, а те, що пост-продакшн зайняв … півтора роки. Всі відзняті матеріали піддали ротоскопії (художники поверх кожного знятого кадру малювали власний кадр). А це - надзвичайно ресурсоємка праця. Не зовсім ясно, чому використовували людей, а не комп’ютери. В будь-якому випадку, саме ротоскопія різко виділила стрічку з ряду подібних і дозволила реалізувати певні режисерські задумки та ефекти.
Чому я так «ходжу навколо», не переходячи до самого фільму? А не особливо є до чого переходити – перед нами історія про наркоманів (junkies), поліцейських по боротьбі з наркоманією (narcs) і жахливий наркотик Substance D. Душевні страждання героя Рівза, довжелезні діалоги «ні про що» Дауні молодшого, детективні повороти завдяки персонажу Вайнони Райдер – все це ніби і не погано, але все-одно не надто цікаво. А от що цікаво – так це scramble suit. Спеціальний костюм, який використовують агенти для приховування власної особистості. Дивовижний винахід фантазії Філіпа Діка, який чудово реалізований художниками в картині. Якщо не захочете дивитись фільм, перегляньте хоча б якийсь трейлер, де цей костюм показано.
Мало не забув – як ви думаєте, яка группа озвучила фільм? Правильно! Варіантів тут і бути не могло – Radiohead
Чи варто дивитись фільм? Попри власну не високу оцінку я скажу «так». Він оригінальний і ні на що не схожий, а це вже достоїнство. Ну і крім цього, ті, хто додивляться цей артхаус до кінця не будуть розчаровані кінцівкою.
90-2000 роки, оцінка:6/10
Темна зірка
Назва в оригіналі: Dark Star
Рік: 1974
Університетська робота Джона Карпентера знята за ультранизький бюджет як така собі пародія на картини про космос, штучний інтелект і мужніх космонавтів. Не варто шукати тут якихось прихованих посилів та глибоких думок. Людина розважилась і зняла кіно. Причому, деякі моменти там вийшли досить непогано – прибулець-талісман, заморожений мертвий капітан, що дає поради (це до речі запозичено з твору Філіпа Діка), ну і звичайно ж бомба зі штучним інтелектом. Її «Let there be light» ви запам'ятаэте надовго, якщо переглянете картину.
Карпентер зняв, фільм, написав музику, озвучив одного із персонажів, і навіть встиг таємно помститись жадібному продюсеру (в одному з моментів на екрані комп’ютера з’являється нецензурщина на його адресу). «Завдяки» економії якість відео і звуку – одні із найгірших, які ви можете собі уявити. З іншої сторони – припустимо, що хтось би надав Карпентеру мільйони на створення спецефектів. І як би ті спецефекти виглядали б зараз?
Враження від перегляду залишились змішаними. З однієї сторони – відверто слабеньке кінце зняте для розваги. З іншої, саме в ньому ви зможете побачити не один і не два прийоми, які потім будуть використані в фантастичних фільмах майбутнього. Починаючи від «Чужого» і далі по списку.
40-80 роки, оцінка:5/10
Заборонена планета
Назва в оригіналі: Forbidden Planet
Рік: 1956
Цей фільм Мартін гордо поставив «номером один» в своєму списку НФ. Що таки змусило мене стрічку переглянути. Нехай і через 55 років після прем’єри :)
Взагалі, завдяки даті «1956» я готовий «пробачити» фільму дуже багато. Особисто ви, багато знаєте відомих НФ картин знятих ДО цієї дати? Так ото ж. Зі сприйняттям спецефектів ніби розібрались – що у нас з сюжетом? Як не дивно, але епоха 50-их і тут дається взнаки. Ви звикли в фільмах до екіпажу психів та екстремалі, корумпованого начальства, розпусних жінок і кінцівок де всі гинуть? Забудьте про це. У нас фільм з 50-их років, а це значить, що в ходу фрази «красень капітан», «мужній порятунок» «прекрасна і наївна дочка великого вченого», «відданий екіпаж». Незвично, правда?
До речі, роль капітана тут виконує не хто інший як Леслі Нільсен.
Ближче закінчення фільму сюжет досить цікаво розкручується, але все одно не покидає відчуття, що ти дивишся казку. Гарно поставлену, з дорослими героями, але казку. А коли проходить розчулення з приводу зйомок НФ в 50-ті і перестаєш вірити в справжність почуттів на екрані, то приходить нудьга.
На сайті imdb на 2013 рік ніби заплановано рімейк. Мартін в своїй статті влучно і лаконічно написав що він думає про це: «Please, no!»
Я вже хотів було завершувати статтю, але вирішив полізти на форум «Кинопоиска», і ознайомитись із «гласом народа». Натрапив там на два дотепні коментарі, які тим не менше дуже влучно ілюструють різницю епох:
1) «В своё время поражал воображение спецэффектами (говорят людей с сеансов выносили)»
2) «Когда в фантазийном интерьере появилась девица в супер-миниюбке с прекрасными формами и тупыми репликами, так и представилось продолжение в духе современного порно, чисто в качестве психологической защиты, иначе диалоги раздражали»
40-80 роки, оцінка:6/10
суботу, 2 квітня 2011 р.
Коло обраних
До “Оскара» можна відноситись по-різному. Для одних – це абсолютна нагорода, наявність якої причислює картину в пантеон «обраних та вічних». Для інших – дешева позолечна статуетка, яку видають на тщеславному атракціоні спонсорованому голлівудськими товстосумами. «Фільм отримав Оскара!» - просто подумайте якою різною інтонацією можна вимовити цю фразу.
Я намагався ніколи не впадати в жодну з описаних вище крайностей. Для мене «Оскар» – це популярна кінонагорода і непоганий спосіб звернути увагу на певні картини, які я міг пропустити на протязі року. Номінанти на «Оскар», як не крути, являються результатом певного відбору. Ніхто не гарантує, що ці фільми сподобаються, але певна якість глядачу гарантована - відверто нікчемні стрічки сюди не можуть потрапити апріорі. Цього року мені вдалось переглянути практично всі картини-номінанти на «Кращий фільм року» за виключенням 3-ої частини «Історії іграшок» (я і перші дві-то не бачив) та «Справжньої мужності» братів Коенів (обов’язково подивлюсь пізніше). Детально про кожен фільм я напишу нижче, проте якщо вмістити враження в одну фразу, то вийде «місцями непогано, але нічого надто особливого».
*Свідомо виношу за дужки зі списку конкурсантів картину «Початок» (кращий фільм 2010 року для мене). На мою думку, це не типова «оскарівська» картина і потрапила вона в цей список завдяки технічним номінаціям.
Соціальна мережа
Назва в оригіналі: The Social Network
Рік: 2010
Стрічка мене приємно здивувала. Попри прізвище режисера я очікував продукт значно халтурніший. Таку собі кольорову мішуру про сучасні США без жодного натяку на якийсь цікавий сюжет. Іншими словами – очікував двійника «Волл Стріт 2». Проте Фінчер зумів витиснути максимум з документальної історії, показати нам цікавих персонажів, закрутити все це в добротний сюжет. Простіше кажучи - у нього вийшло зняти фільм, котрий варто дивитись. Не думаю, що якусь особливу роль тут зіграв саме бренд Фейсбука та його успішність. Кіно такої якості приречене на успіх, незалежно від того про яку соціальну мережу воно знімається :-)
Постать Цукерберга? Чудово. Зображено просто чудово. Мені байдуже, яка там частина справжня, а яка надумана Фінчером, але образ вийшов надзвичайно переконливим. Те саме стосується і оточення Цукерберга – його друзів та ворогів, його заздрісників та просто байдужих.
Великою помилкою буде стрибати на картину в пошуках так званого «рецепту успіху». Ризикую відкрити для когось Америку, але такого рецепту просто-напросто не існує. Тому якщо глядача гнітять питання на зразок: «Ну як, як він цього добився? Що він зробив не так як всі?» - то нічого з такого перегляду не вийде. Стрічка не про це. Не дивуйтесь, але вона про такі банальні речі, як «люди та відношення між ними». І дивитись її непідробно цікаво.
новинки, оцінка:7/10
Боєць
Назва в оригіналі: Fighter
Рік: 2010
Що приготувало нам кіно з такою свіжою та оригінальної назвою? Спортивна драма? Хм..
В часи кінопрокату цієї стрічки довелось почитати на «боксерських» форумах немало незадоволених вигуків. «Чому саме Уорд? Чим він відомий, що він виграв? В світі боксу море більш достойних кандидатів для екранізації!». Навряд чи режисер беручись за фільм не був в курсі масштабу величини Міккі Уорда в боксерському світі. І тим не менше – було вибрано саме цього бійця.
Причина, на мій погляд, лежить на поверхні. Знімати кіно виключно про спорт майже не можливо. Ну не може фільм складатись з нарізки успішних боїв перемішаної з виснажливими тренуваннями в спортзалі! Публіці таке набридне вже через 10 хвилин. А тим не менше, бої і тренування – це і є ВСЕ життя більшості професійних боксерів, яким не пощастило стати зіркою. Що ще показати? Як вони приходять до дому і цілують дружину? Чи як в розпачі після програного бою «порушують режим» в найближчому барі?
Стосовно Уорда – то тут до послуг сценаристів просто-таки багатющий бекграунд. Матір-агент, брат – бувший боксер, поточний наркоман, ватага сестер, підступний та загребущий промоутер (а вони бувають інші?). Одним словом, повний набір, де є розгулятись кінобратії. І вони… таки гуляють. «Боєць» вийшов досить пристойною життєвою драмою, а не сухим документальним фільмом про бокс. В чергове порадував Бейл – його роль старшого брата таки заслужила свій «Оскар».
Фанати боксу теж не залишились обділеними – окрім гарно поставлених фрагментів боїв, в кадрі регулярно з’являються реальні боксери та справжні коментатори каналу НВО, а методика показу боїв дуже схожа на звичну картинку під час трансляції боксерських боїв в Штатах.
Картина зірок з нема не хапає, але в цілому залишає позитивне враження.
новинки, оцінка:7/10
З дітьми все нормально
Назва в оригіналі: The Kids Are All Right
Рік: 2010
Якщо кожного року в список номінантів не просочиться якесь кінце про расові/сексуальні/релігійні меншинства/більшості – то це буде не «Оскар». Цього року шановне журі схоже було вражене до самих фібрів душі історією двох старих лесбіянок. До речі, фільм знятий (ким би ви думали?) - старою лесбіянкою(!).
Без сумніву, найслабкіший учасник оскарівського забігу. Нудний та бездарний . Що б там не стогнали про міцну роль «Кларисси Старлінг» і «непростий сюжет» - не вірте. Нам пропонується невеликий відрізок побутового життя «нетрадиційної» пари, які «сурогатно» виростили парочку дітей. Одна з учасників «пари» раптом вирішує зрадити суровим лесбійським будням на користь … страшно сказати … мужика. Чим провокує небачені душевні страждання в «своєї половинки». Мабуть, передбачалось, що страждання розділить і глядач. Частково ці надії виправдались – я ледве достраждав до кінця цього «шедевру».
Що цікаво, на зорі своєї режисерської кар’єри Ліза Холоденко вже знімала кіно про «нетрадиційні пари». Схоже режисера згодом відчула, що «тема розкрита недостатньо». Взагалі, деякі режисери і кінокритики, як складається враження, щиро вірять, що самої теми «нетрадиційності», «меншості» вже цілком достатньо, щоб вийшов Фільм, і нічого більше не потрібно. А дарма.
новинки, оцінка:5/10
Зимова кістка
Назва в оригіналі: Winter's Bone
Рік: 2010
Картина викликала суперечливі відчуття. З одної сторони – небанальна історія, що розгортається серед пагорбів Озарка(http://en.wikipedia.org/wiki/The_Ozarks) радує нас міцною акторською грою та суворим реалізмом. З другої сторони – картина явно переоцінена та перехвалена критиками.
Безумовно, в наш час не кожен ризикне показати бідність в Сполучених Штатів. Особливо, коли ця бідність вибивається за стандартні рамки: «нещасні чорні в процвітаючому мегаполісі». Бідність в Штатах буває і серед білих, а коли приходить скрута, вона рідко запитує якого кольору в тебе шкіра. Камера режисера – рідкий гість в депресивних сілких районах «старої доброї Америки». Тому «Зимова кістка» і виглядає настільки небанально на фоні інших картин схожої тематики.
З антуражем розібрались. Як щодо динаміки подій? Тут все значно гірше. Щоб не вживати слово «дурнувато», застосую термін «примітивно». Безумовно, 17-річна дівчина, яка тягне всю сім’ю на собі грає переконливо. Але ті речі, які по волі режисера вона змушена робити на протязі картини, нічого крім розчарування не викликають.
Я б міг переказати весь сюжет в одному реченні, але не хочу спойлерити для сміливців, які все-таки подивляться фільм. Чи варто дивитись? Можливо і варто. Ось тільки не варто багато очікувати при цьому.
новинки, оцінка:6/10
127 годин
Назва в оригіналі: 127 Hours
Рік: 2010
Турист пішов в похід наодинці, в результаті нещасного випадку важким каменем нещасному придавило руку в ущелені. Він провів там 127 годин.
З цих двох речень, в яких поміщається справжня персональна драма людини Дені Бойл зняв кіно. Мінімум акторів на початку та в кінці, трішки флешбеків в середині. Решту часу глядач проводить наодинці із головним героєм та клятим каменем, який ніяк не відпускає затиснуту руку. Утримати увагу в таких умовах – нелегка задача, навіть для такого майстра як Бойл. Але повинен сказати, що йому це вдалось.
За гіркою іронією долі головний герой втікає в своїх походах від набридливих людей, шукаючи душевного спокою серед дикої природи. Але в своїх втечах він зрештою перегинає палку і через відсутність людей, він яких він так тікав – мало не гине. Роздумам над власною долею, місцем в житті, вчинкам зробленим або не зробленим приділено багато екранного часу. В буденному житті люди настільки заклопотанні своїми «невідкладними справами», що у них навіть не вистачає часу задуматись над питанням «куди я рухаюсь?». І тільки опинившись на межі смерті людина починає думати про життя. Дені Бойл красиво показує це.
Специфіча стрічка, яка буде цікава далеко не кожному. Але своє місце серед оскарівських номінантів вона все-таки заслуговує.
новинки, оцінка:7/10
Королівська вимова
Назва в оригіналі: The King's Speech
Рік: 2010
Чому наші прокатники завжди перекладають російський же ПЕРЕКЛАД, а не пропонують свій варіант – для мене загадка. От звідки вони взяли це «Король говорить»?
Цьогорічний оскарівський тріумфатор виявився міцним добротним фільмом … без жодної претензії на геніальність. Так часто буває, коли на рівні абсолютно все - починаючи від акторів та закінчуючи детально підібраним реквізитом для зйомок. Але цього виявляється замало для справжнього прориву. Не вистачає тієї самої «іскорки».
Задумайтесь, як би ви оцінили цей фільм не знаючи про нього абсолютно нічого? Якби це був просто безіменний сірий диск з якимось англійським фільмом. Чи були б оцінки настільки високі? Я от чомусь сумніваюсь.
Стрічка знята на основі реальних подій, але оскільки 99% глядацької аудиторії історії все одно не знає, то для НАС інтрига зберігається до самого кінця :-)
Що ще б я згадав про цей фільм? Ну по-перше, хоча це історія про короля, який не може нормально говорити, будь-який дубляж все-одно адекватно передасть те, що відбувається на екрані. Справа в тому, що король саме заїкається, з грамотністю та знанням слів у нього все гаразд.
По-друге – я чомусь звик шукати в англійських фільмах «англійську атмосферу». А тут її практично немає. Фільм настільки американізований, наскільки це можливо, що є безумовним мінусом.
Ну а по-третє, стрічка просто-напросто не викликає особливих емоцій. Не знаю чому. А без емоцій в цьому блозі отримати оцінку вище «сім» неможливо :-)
новинки, оцінка:7/10
Чорний лебідь
Назва в оригіналі: Black Swan
Рік: 2010
Цей фільм викликав найбільше обговорення в кириличному інтернеті серед усіх інших. Його хвали, його хаяли, про нього говорили. Жінок в кінотеатри тягнула рідкісна «балетна тематика», чоловіків – їхні жінки. Ну і можливо загримоване обличчя Наталі Портман з кіноплакатів.
Після перегляду думки звичайно ж розділялись. Хтось казав «якісь дурниці», інші ж навпаки шукали затаєного змісту і вселенської істини в кожному кадрі. Причому чим більшим кінознавцем себе людина вважає, тим більше «затаєного змісту» вона мала знайти :-) Я думаю, істина як завжди посередині. Наталі Портман створила дуже переконливий образ, і під орудою вмілого Аронофскі зуміла передати цей образ глядачу. Роль Ніни є визначальною для картини. Всі питання та всі розгадки знаходяться в ній. Інша справа, що далеко не на кожне питання слід шукати відповідь.
Режисер влучно показує який жах і терор людина може спричинити сама собі при певних умовах. Пам’ятаєте знамените «Сон розуму породжує чудовиськ»? Самоізоляція Портман і той нереальний жахливий світ, в який вона себе заганяє зрештою дають відповідний ефект. Як наслідок героїня починає тонути у власних кошмарах. Ніщо так ефективно не може знищити людину, як вона сама. Ось чому я б не радив надто захоплюватись «пошуком істини».
Повертаючись до чисто глядацького аспекту, то фільм розчарував. Страхи і проблеми Ніни для більшості глядачів видадуться надуманими та несерйозними, а якщо при цьому слово «балет» викликає сонливість, то є всі шанси, що фільм не сподобається.
Естети звісно можуть у пошуках гострих відчуттів спробувати заглибитись у внутрішній світ нашої балерини. Але… ви справді вважаєте, що воно того варте?
новинки, оцінка:6/10
вівторок, 15 лютого 2011 р.
READY! SET! HUT!
Минулого разу я писав про бейсбольні фільми а також про те, що сподвигло мене на їх перегляд. Як і було заплановано, сьогодні розповім про кілька картин присвячених американському футболу. На жаль, дві з них виявились досить посередніми і тільки магічні «Нічні вогні п’ятниці» якось виправили ситуацію.
Система функціонування американського футболу в Штатах цікава сама по собі і без жодних кінофільмів. На шляху до успіху практично будь-який гравець проходить три щаблі: шкільний футбол, університетський футбол, професійна ліга. Далеко не кожному, хто розпочав свій футбольний шлях вистачить сил та вміння заграти на університетському рівні, не кажучи вже про профі. Успіх та популярність професійної ліги – це зрозуміла річ. Але особисто для мене виявилось величезним сюрпризом популярність шкільного та університетського футболу. Вони там не те що популярні, це явище яке можна порівнювати з релігією. Часто-густо шкільна команда 17-річних юнаків стає головною гордістю всього міста. На її матчі кожної п’ятниці ходять як на фінал Супербоула в місцевому масштабі. Для багатьох хлопців шкільний футбол – це не просто розвага, це шанс заявити про себе, «вирватись з провінції», потрапити до найпрестижніших університетів країни. Щодо університетських команд, то за них вболівають цілими штатами. На деяких матчах (університети грають по суботах) аудиторія на стадіонах сягає 100 000 чоловік.
Всі сьогоднішні картини присвячені шкільному та університетському футболу. Бажаючих ознайомитись із трудовими буднями NFL відсилаю до атмосферного «Any given Sunday» Олівера Стоуна. Ось там чесно і без купюр показані всі «fame and shame» американських професіоналів. До речі, це чи не єдиний фільм з колекції відомого режисера, який мені сподобався.
Руді
Назва в оригіналі: Rudy
Рік: 1993
Дуже наївна, але зворушлива та добра стрічка. Хлопець, якому природні дані не дозволяють по-справжньому проявити себе в американському футболі все життя мріє заграти за футбольну команду католицького університету Нотр Дам (штат Індіана). Закінчивши школу, він кілька років працює на заводі, але трагічна загибель його кращого друга змушують Руді переглянути своє життя. Попри супротив рідних, без грошей і хорошого атестату він відправляється на зустріч своїй мрії.
Зізнаюсь, я був вражений тим, наскільки відданим можна бути в своїй любові до клубу. Наскільки цінною може бути сама можливість числитись в команді. Наскільки фантастичним може бути відчуття, коли вперше в житті ти вибігаєш з тунелю на гру…
Попри свої позитивні якості в стрічці багато умовностей і недоречних пауз, не кажучи вже про те, що сам футбол знову показаний недостатньо. Тому вердикт – в принципі, непогано, але могло бути значно краще.
90-2000 роки, оцінка:6/10
Пам'ятай про Титанів
Назва в оригіналі:Remember the Titans
Рік: 2000
Фільм розпочинається наступною фразою «In Virginia, high school football is a way of life», що безумовно вселяє оптимізм. Але раджу не поспішати, а приглянутись до назви штату і року, в якому відбуваються події. Отже: Вірджинія, 1971 рік. Що це означає? Правильно, перед нами картина присвячена питанням расизму з усіма витікаючими з цього наслідками. Звичайно, футбол в кадрі буде, але до кінця фільму я так і не зможу позбутись думки, що стрічку знімали про расизм, а не про футбол. Самовпевнений Дензел Вашингтон, в ролі тренера, дві школи: «біла» і «чорна», яким прийшов наказ «зверху» змішати своїх футболістів, виставивши змішаний склад – що ще треба для потрібної затравки? Расове питання в спорті завжди було актуальним, інше питання, що я збирався дивитись не «расовий» фільм, а просто фільм про футбол. Не вийшло.
В 2011 році в NFL лише 30% відсотків гравців є білими. Расова проблема зникла? Сумніваюсь. Чим далі від камер великих телеканалів, тим глибші розбіжності. Насправді, є великі сумніви, що ця проблема зникне хоча б колись – занадто багато факторів впливають на ситуацію.
Особисто я – обома руками «за» рівні права для всіх людей на нашій планеті. Але я не вірю, що різні раси можуть безконфліктно співіснувати, утворюючи змішане суспільство. В першій же спірній ситуації винних почнуть шукати не по справедливості, а по кольору шкіри, виду релігії і так далі. Саме тому історія, яку нам розповідають в картині (всі помирились і «ого-го» як заграли) сприймається досить скептично.
90-2000 роки, оцінка:6/10
Нічні вогні п'ятниці
Назва в оригіналі: Friday Night Lights
Рік: 2004
Ця стрічка по своєму драматизму «відстрілялась» за всі п'ять попередніх «спортивних» фільмів, про які я писав. Це не просто спортивна стрічка, це справжній ФІЛЬМ. «Friday Night Lights” я запросто можу порекомендувати будь-якому кіноману, як хороше та якісне кіно. При цьому «Вогні п’ятниці» ще й примудряються демонструвати нам на екрані масу цікавого футболу. Сюжет побудований навколо шкільної команди з міста Одеса, штат Техас. Їхня ціль – чергове чемпіонство штату. І на цьому шляху кожен гравець змушений буде побороти найбільш серйозного супротивника – себе самого.
Не оминає стрічка і расову тематику. В ній лунає своєрідна відповідь ідеалістичному фільму з Вашингтоном. В першу чергу згадується вихід команд на поле в фіналі штату – всього хвилинна сцена, але як багато в ній вміщує режисер... Ех, далеко не все так просто в Датському Королівстві.
До речі, щодо фіналу. Без сумніву – це одна з найсильніших спортивних сцен, які я коли-небудь бачив на «великому екрані». Жорстокі зіткнення, закипаючі емоції, шокуюча кінцівка… Хочеться просто встати і вигукнути : «Браво! Хлопці, це було круто!»
Будь-який фільм про на спортивну тематику намагається в першу чергу показати душу свого виду спорту. «Нічні вогні п’ятниці» підійшли до виконання цієї мети близько, як ніхто.
90-2000 роки, оцінка:8/10
понеділок, 14 лютого 2011 р.
Двері в бейсбол
За останні два з половиною місяці вдалось подивитись порівняно невелику кількість фільмів. Не те, що я втратив смак до кінематографу, зовсім ні. Просто доволі несподівано взявся відкривати для себе заокеанські бейсбол та американський футбол. В грудні насолоджувався записаними матчами плей-офф Major League, в січні – прийшла пора американського футболу, яка закінчилась чудовим Суперболом. До цього часу я практично нічого не знав про ці види спорту, але тепер відчуваю себе так, неначе переді мною відчинили двері у два величезних і захоплюючих всесвіти, покинути які буде майже неможливо. Безумовно, ніщо не здатне зсунути улюблений футбол з «місця №1», але … відтепер я зовсім по іншому сприйматиму квітень (старт бейсбольного сезон) і вересень (старт NFL).
До чого такий «не кіношний» вступ? Справа в тому, що закінчення сезонів вищезгаданих видів спорту я вирішив підкріпити переглядом тематичних кінофільмів. Ввівши в Google нехитрі фрази “best movies about baseball” і “best movies about American football” я взявся обирати. Сьогодні напишу про три «бейсбольні» стрічки, які вдалось переглянути. Одразу повинен зробити застереження – попри всі спроби картин присвячених спортивній тематиці, рідко котра з них вдається по-справжньому «народним» фільмом. Частіше, вони цікаві виключно фанатам того виду спорту, якому присвячені. Звичайно, можна дивитись фільм про бейсбол без жодного поняття про правила бейсбола. Але, повірте, задоволення від того буде не те.
Так вже вийшло, що всі три картини, якщо не комедії, то дуже близькі до них. Воно і правильно. Чомусь видається, що про цей чудовий вид спорту сумні картини знімати недоречно. Недарма самих бейсболістів називають світлим іменем «boys of summer». Отже, розпочнемо.
Містер Бейсбол
Назва в оригіналі: Mr. Baseball
Рік: 1992
«Мр. Бейсбол» - досить відоме на наших теренах кіно, в якому героя Тома Селека викидають з основного складу New York Yankees (ви ж чули про цю команду?) і відправляють «покращувати форму» в … команду японської бейсбольної ліги.
Тут потрібно зробити зауваження, що Японія фігурує в даній картині не дарма. В країні сонця, що сходить, бейсбол надзвичайно популярний. Безумовно, рівень гри там слабший аніж в США, проте це нікому там не заважає. Країн де бейсбол на перших ролях у світі не так вже й багато (окрім США, Японії сюди ще можна віднести деякі країни латинської Америки). Тому якщо раптом гравець з Major League виявляється безробітним у нього не такий вже й великий вибір. «Заслання» - це не білет в одну сторону. Якщо гравець знову заграє, у нього високі шанси повернутись в США в одну із провідних команд. Скажімо, стартовий пітчер цьогорічних чемпіонів Американської Ліги Texas Rangers Кобі Льюіс провів кілька років в Японії, що не завадило йому успішно повернутись.
Саме по такому сценарію і рухається наш фільм. Звичайно, Селек заграє. Звичайно, він повернеться в Штати. Але фішка фільму далеко не в інтризі сюжету. Набагато цікавіше дивитися на зіткнення культури американського бейсболу і бейсболу японського. На зіткнення характеру типового «простецького» янкі з «типовим» японським тренером, серед предків якого неодмінно мали бути якісь самураї. Якщо ви ще не здогадались, то «Містер Бейсбол» - яскравий приклад американської комедії 90-их років, в якому знайшлось місце як і багатьом кумедностям, так і цікавим бейсбольним нюансам. Останнє особливо припало мені до смаку, оскільки саме через бажання побачити побільше бейсболу на екрані я і взявся за цей фільм.
90-2000 роки, оцінка:7/10
Дархемські бики
Назва в оригіналі:Bull Durham
Рік: 1988
Можливо, один із найколоритніших фільмів про бейсбол. Дивлячись його, значно ближче підходиш до розуміння, чому бейсбол настільки феноменально популярний вид спорту в Штатах (тільки з 1973 року він віддав пальму першості американському футболу). Ця картина не про яскравих гравців, мільйонні контракти чи незабутні фінали в Світових серіях. У світлі існування Major League якось забувається про існування Minor League – про бейсбол на локальному рівні. Про маленькі містечка, маленькі команди, більшість гравців яких ніколи не заграє на вищому рівні, маленькі стадіони, які втім рідко бувають порожніми. Переглянувши цю стрічку, розумієш, чому американська фраза «в моєму місті Є бейсбольна команда» звучить по-справжньому гордо.
В епіцентрі сюжету двоє бейсбольних гравців – неймовірно талановитий пітчер, якому щоправда заважає вітер в голові і досвідчений кетчер-ветеран, котрого керівництво команди запросило в надії «зробити людину» з молодого таланту. Поруч з цим дуетом весь час присутня третя особа - шалена фанатка «Биків», а по сумісництву і femme fatale, яка вважає своїм обов’язком кожного сезону звабити когось із гравців команди. Не стану розкривати деталі, чим завершиться цей трикутник, натомість розповім дещо про фільм. В першу чергу сподобалось те, що режисер не намагався догодити всій публіці не знайомій з азами бейсболу, урізавши його показ до класичного: «Джонсон на біті! Удар! І це хоумран! Вони перемогли!». Показано багато тонкощів цього виду спорту, що додає картині особливої «ізюминки».
В процесі перегляду я отримав справжню насолоду, спостерігаючи за ігровими буднями команди. Нехай це прозвучить дещо пафосно, але дивлячись ось на такі маленькі команди, ти справді відчуваєш любов американців до гри. Справжню любов, відданість та захоплення. Тут ніхто не отримує космічні гонорари, що тим не менше не заважає людям грати та отримувати від цього задоволення. Знову ж таки як і з попередньою картиною, я не можу рекомендувати її всім без виключення «до перегляду», але фільм хороший.
40-80 роки:, оцінка:7/10
Вища ліга
Назва в оригіналі:Major League
Рік: 1989
Major League – мабуть найкумедніший з трьох переглянутих фільмів. Чого тільки варті молоді Чарлі Шин і Уеслі Снайпс. В стрічці описано зліт команди Cleveland Indians, яка несподівано для всіх і навіть в супереч командного боса виграє свій дивізіон. Тут мені хочеться зробити історично-географічну ремарку. Команда з Клівленда обрана режисером зовсім недарма. І я зараз поясню чому. Так вже повелось, що за Клівлендом, розташованим на берегах озера Ері закріпилось неприємне прізвисько - «Mistake on the Lake» (Помилка біля озера). Точне походження цього терміну не зовсім ясне, говорять, що воно пов’язане з промисловістю, якою в свій час був «нашпигований» Клівленд. Американці, як й інші країни далеко не такі вже й однорідні, як хотять видатись. Жителі прибережних регіонів зневажають Середній Захід, називаючи його «fly-over MidWest», Середінй Захід недолюблює жителів Півдня (“rednecks”) ну і так далі. Тому дивуватись виникненню такого прізвиська для Клівленда не варто. Інша справа, що термін «Mistake on the Lake» давно вже б забувся, якби раптом не був відновленний спортивними невдачами команд з Клівленда (ключова фраза «the-cleveland-curse-no-major-sports-championships-since-1964»). Так сталось, що Клівленд є єдиним великим американським містом чиї команди нічого не вигравали у Великій Четвірці (американський футбол, бейсбол, хокей, баскетбол) з 1964 року. Хокейного клубу в NHL у Клівленда немає, а от бейсбольні Cleveland Indians, футбольні Cleveland Browns і баскетбольні Cleveland Cavaliers мучаться до цих пір. Особливо трагічно виглядає доля Cavaliers, які з 2003 року на чолі з Леброном Джеймсом рвались до чемпіонства в NBA, але їх весь час зупиняли то Сан-Антоніо, то Бостон, то Чикаго. Зрештою, Леброн Джеймсу це набридло, він перейшов в 2010 році до Miami Heats, а Cavaliers зараз плетуться на останньому місці.
Власне, читачу тепер повинно бути зрозуміло, чому творці картини обрали в якості команди-героя картини, тих чия назва в Штатах зараз асоціюється зі словом «невдача».
До речі про картину, а точніше її сюжет. Хитра господарка клубу, якій глибоко начхати на спортивну честь команди, вирішує «злити сезон», заради того, щоб клуб міг розірвати контракт з містом і перебратись в процвітаючий Маямі, звідки гостинно махають зеленими купюрами. Заради такої мети, основний склад практично розганяється, а замість них набирають казна-кого. Ось тільки проблема - ці казна-хто раптом розпочинають грати і як грати! Попри банальний розвиток подій (чого варта лише схема «вирішальний матч сезону проти злих «Янкіс») фільм переглядається практично на одному диханні. Та що там, я рази три прокручував фінальні кадри назад, щоб помилуватись на тріумф Шина, Снайпса і компанії.
Працює класична формула: «просто» - «смішно - «наївно» - «цікаво». Славна картина про славний вид спорту.
40-80 роки:, оцінка:7/10
понеділок, 7 лютого 2011 р.
Мости у вічність
Міст в Терабітію
Назва в оригіналі:Bridge to Terabithia
Рік: 2007
Прекрасний фільм, який я б нізащо не подивився, якби мені трапився шанс повернутись в минуле. Не можу віднести себе до надто чуттєвих глядачів, але востаннє такі тугу і жаль при перегляді фільму я відчував хіба що в «Зеленій милі» Стівена Кінга. «Міст в Терабітію» - це хороше і миле кіно, яке раптом, без підготовки, просто-напросто знищує глядача. Поворот сюжету в фінальній частині просто приголомшив і шокував мене. Це був неначе жорсткий удар який жбурнув мене на землю. Удар після якого не те що не можеш, а просто вже не хочеш підійматись. Згодом я піймав себе на гірких питаннях, котрі зопалу хотілось кинути режисеру та сценаристу – «Чому так? Для чого?!». В кількох прочитаних до перегляду рецензіях згадувалось, що «Терабітія» - це досить сумна стрічка. Брехня. Вона не просто сумна, вона безжально скрутить вас і не залишить ще довго після перегляду.
«Міст в Терабітію» - це стрічка про дитячі мрії та дружбу, стрічка про пошук власного місця в житті, стрічка про …скажу я сковтнувши гіркоту… оптимізмі та віру в краще.
Якщо ви все-таки вирішите переглянути цей фільм, я назву це мужнім вчинком. Тільки не сприймате все надто близько до серця – інакше буде дуже важко.
90-2000 роки, оцінка:8/10
Велика риба
Назва в оригіналі:Big Fish
Рік: 2003
Цю картину я дивився наступного дня після «Терабітії» і на контрасті «Велика риба» здалась мені ще більш ніякою, ніж вона є насправді. Безумовно, в Бартона є свій стиль. Але моя проблема полягає в тому, що чим більше я дивлюсь картин цього режисера, тим менше мені цей стиль подобається. Пістрявий бал-маскарад царює практично в кожному фільмі. Бал без танцюристів – це не бал, тому не можу не представити головних осіб на цьому дійстві. Зустрічайте - простенький та нудний сюжет, невиразні герої, якась нечітка мораль – ось вони, наші герої.
Задумка у «Великій рибі» ніби й непогана, але Бартон настільки захоплюється другорядним, що під кінець фільму стає важко розрізнити основну сюжетну лінію. Режисер знімає для себе, для задоволення – і це плюс. Результат зйомок слабо зрозумілий глядачу – а це мінус.
Знову дозволю собі повернутись до «Терабітії» (в своїх думках я повертатимусь до неї ще довго). Обидві картини показують казку в реальності. Але роблять це настільки по-різному і з настільки різним ефектом, що спільного у них практично нічого немає. Мені було б по-справжньому цікаво почитати думки людей, яким сподобалась стрічка Бартона, а, точніше, хотілось би дізнатись – «Що саме там сподобалось?». А поки, коротко підіб’ю підсумки стосовно «Великої риби»: ні риба, ні м’ясо.
90-2000 роки, оцінка:5/10
Весна, літо, осінь, зима ... і знову весна
Назва в оригіналі:Bom yeoreum gaeul gyeoul geurigo bom
Рік: 2003
Продовжуючи філософську тему, поверну в напрямку творіння корейського режисера Кім Кі Дука. Фільм я переглянув ще на Різдво, але гадаю відгук про нього доречно буде розмістити саме в цьому пості.
Що можна сказати… Досить незвичний досвід. Відчуваєш повне занурення в іншу культуру, філософію, релігію. Багато речей не розумієш, багато трактуєш по-іншому як це передбачав режисер. І тим не менше дивитись цікаво. В фільмі практично немає діалогів. Майже все необхідне доноситься до глядача за допомогою образів. Такий стиль інколи просто зачаровує. Щиро вважаю, що фільм варто переглянути кожному фанату кінематографу, принаймні, заради розширення власного кругозору.
Критики пишуть, що ця стрічка стала результатом творчого розвитку та режисерського «змужніння» Кім Кі Дука. Сподобалась фраза «він йшов до цього фільму». Якщо ви (як і я) не дивились інших картин режисера, то спробуйте хоча б переглянути трейлер до знятого раніше скандального «Острова». Всього кількох хвилин повинно вистачити, щоб зрозуміти походження фрази наведеної вище.
І все-таки я був би не щирим, якби написав, що фільм мені сподобався. Всі «східні» філософські стрічки я схильний примітивно ділити на дві категорії – «чужа філософія, але можу з нею погодитись» і «чужа філософія, погодитись не можу». До першої категорії відніс би ,наприклад, «Героя» (Чжана Імоу) і «Сім самураїв» (Акіро Куросави), до другої – «Тигр підкрадається, дракон ховається» (Енга Лі) і «Ляльки» (Такеші Кітано). Так ось, творіня Кім Кі Дука беззаперечно потрапляє в другу категорію. Занадто багато речей в його картині мені «чужі» та незрозумілі. Зрештою, це мій смак і мій вибір. Дивіться – оцінюйте.
90-2000 роки, оцінка:6/10
Підписатися на:
Дописи (Atom)