Назва в оригіналі:The Final CutРік: 2004
Складно писати про такі стрічки. Принаймні, на порядок важче аніж, скажімо, про пересічний голлівудський блокбастер. Там – все просто. Трохи міркувань про передісторію картини, що зовсім не складно, бо зараз кожен другий голлівудський фільм якщо не сіквел, то пріквел. Плюс кілька речень про акторів – мовляв хтось розчарував, а хтось навпаки ще й досі дуже навіть нічого. Не забути згадати про красоту картинки, а якщо настрій хороший – додати кілька слів про музичне оформлення. На завершення, поскаржитись, що «не те зараз кіно» і заодно запланувати в список перегляду ще з півдюжини точно таких картин. Ось і весь «традиційний» огляд. А що ж тоді написати про «Остаточний монтаж»?
Отже, (не)далеке майбутнє. Нанотехнології розвинулись настільки, що дозволяють вживляти людям при народженні спеціальний мікрочіп, на який буде записуватись все, що людина побачить за своє життя. «Шпигунство, війна корпорацій, контроль над людьми» - згадали всі ці штампи? А тепер сміливо їх відкиньте. Життя пересічної людини може бути цікавим тільки їй та її близьким, тому єдине застосування такого чіпа – збір відеоматеріалу для того, щоб після смерті показати родичам померлого невеликий фільм про нього, вибравши найбільш яскраві та пам’ятні моменти всього життя. Такий монтаж з неймовірно великої кількості інформації здійснюють люди спеціальної професії. Герой Робіна Вільямса – один із них…
Під час перегляду інколи виникало почуття, що дивишся не фільм а постановку «живого» театру. По суті, все фантастичне підгрунття картини – всього лише засіб. Засіб трохи по-іншому глянути на вічні проблеми. Засіб трохи по-іншому відповісти на вічні питання.
Левова частка атмосфери стрічки базується на вражаючій грі Робіна Вільямса. При мінімумі слів та дій, його персонаж викликає цілу гамму почуттів, серед яких головні – сум та співчуття. Людина, яка через власну професію змушена переглядати сотні життів, і в якій потрохи згасає іскра власного життя. Зізнаюсь, я доволі давно не бачив на екрані втілення такого самотнього і трагічного образу.
Сюжет стрічки розвивається неквапливо, але надійно притягує аж до самого фіналу. Безумовно, картина зовсім не ідеальна. На деякі запитання, що їх залишив відкритими режисер хотілося б отримати відповідь на екрані, а не шукати її серед власних здогадок. Проте статус «арт-хаус» в даному випадку служить такою собі індульгенцією.
Складно щось писати про кінцівку. Скажу одне - «Остаточний монтаж» можна порівняти з тихою журною піснею, яку зачаровано слухаєш, але чим ближче до кінця, тим ясніше розумієш – дива не станеться…
Оцінка: 8/10
Отже, (не)далеке майбутнє. Нанотехнології розвинулись настільки, що дозволяють вживляти людям при народженні спеціальний мікрочіп, на який буде записуватись все, що людина побачить за своє життя. «Шпигунство, війна корпорацій, контроль над людьми» - згадали всі ці штампи? А тепер сміливо їх відкиньте. Життя пересічної людини може бути цікавим тільки їй та її близьким, тому єдине застосування такого чіпа – збір відеоматеріалу для того, щоб після смерті показати родичам померлого невеликий фільм про нього, вибравши найбільш яскраві та пам’ятні моменти всього життя. Такий монтаж з неймовірно великої кількості інформації здійснюють люди спеціальної професії. Герой Робіна Вільямса – один із них…
Під час перегляду інколи виникало почуття, що дивишся не фільм а постановку «живого» театру. По суті, все фантастичне підгрунття картини – всього лише засіб. Засіб трохи по-іншому глянути на вічні проблеми. Засіб трохи по-іншому відповісти на вічні питання.
Левова частка атмосфери стрічки базується на вражаючій грі Робіна Вільямса. При мінімумі слів та дій, його персонаж викликає цілу гамму почуттів, серед яких головні – сум та співчуття. Людина, яка через власну професію змушена переглядати сотні життів, і в якій потрохи згасає іскра власного життя. Зізнаюсь, я доволі давно не бачив на екрані втілення такого самотнього і трагічного образу.
Сюжет стрічки розвивається неквапливо, але надійно притягує аж до самого фіналу. Безумовно, картина зовсім не ідеальна. На деякі запитання, що їх залишив відкритими режисер хотілося б отримати відповідь на екрані, а не шукати її серед власних здогадок. Проте статус «арт-хаус» в даному випадку служить такою собі індульгенцією.
Складно щось писати про кінцівку. Скажу одне - «Остаточний монтаж» можна порівняти з тихою журною піснею, яку зачаровано слухаєш, але чим ближче до кінця, тим ясніше розумієш – дива не станеться…
Немає коментарів:
Дописати коментар