Картини в сьогоднішньому огляді об’єднує те, що всі вони в тій чи іншій мірі пов’язані з релігійною тематикою. Відповідь на те, що буває, коли Голівуд лізе в релігію, а також чому всі картини сьогоднішнього огляду можна сміливо пропускати повз увагу, шукайте нижче.
Книга Ілая
Назва в оригіналі:The Book of Eli Рік: 2010
Гнівно критикувати картину язик все-таки не повертається. Нічого особливого, проте й відвертим провалом не назвеш. Такий собі бойовичок середньої руки епохи пост-апокаліпсису з нетривіальною кінцівкою. Ба більше, перші хвилин п’ятнадцять його навіть цікаво дивитись! Проте далі сценарій замінюють фразою «крутий ковбой входить у вороже місто», і глядачу стає відверто нудно. Головний герой (Ілай, як нескладно здогадатись із назви) не кваплячись прокладає свій шлях через натовп ворогів, ліниво пострілюючи з берданки та відмахуючись блискучим тесаком. Він рухається на Захід, він несе свою Книгу. Щоб життя не здавалось простим, у нього на шиї висить молоденька «героїня», яку теж доводиться захищати. Нудно, дешево, неоригінально. Фільм не сприймається ні як бойовик, ні як притча. Звичайно, останні хвилини картини змушують подивитись на речі по-іншому, але дивитись заради них цей затягнутий фільм зовсім не обов’язково.
Куди рухається людство, якщо фільми подібного роду примудряються збирати непогану касу? Жменька вцілілих людей в закусочній «in the middle of nowhere» відстрілюється від зграї духів та одержимих, в надії «дати людству другий шанс». Дурнішим за сценарій цієї картини виглядає тільки його реалізація. Повзання по стелі, одинокі фургончики з морозивом, фінальний двобій ангелів - і ти мимоволі починаєш шкодувати, що страйк американських сценаристів закінчився так рано. Якщо якимось дивом ви потрапите на перегляд цього шедеверу, негайно вимикайте мозок, це збереже його ресурс. Бувають картини, які не варто дивитись, а бувають картини, які не варто навіть знімати. Останній варіант якраз про «Легіон»
Стрічка задумувалась як інтелектуальна іронія на релігію, а в результаті отримали бездушний відразливий треш. Я не стану згадувати про те, що картина образила почуття багатьох віруючих людей – схоже на це автори сподівались в першу чергу. Натомість скажу, що дивитись без огиди певні епізоди цього «кіна» було просто не можливо. Я ще б зрозумів, якби стрічка іронічно вказувала на «недоліки та перегини». Але я не розумію, як можна знімати фільм прийнявши постулат «для нас немає нічого святого» за догму? Про що думав режисер знімаючи цю беззмістовну м’ясорубку в фіналі? А …знаю! Мабуть, він просто хотів зняти «найбільш беззмістовну м’ясорубку в фіналі». Нехай вас не вводять в оману прізвища акторів – практично ніякої акторської гри тут немає. Вона і не потрібна, оскільки режисер грає в безпрограшну гру – «Шокуй глядача якоюсь дурницею спочатку, а далі робимо все що завгодно, ніхто вже не зверне на це увагу». Я не зрозумів ні мети, ні засобів цієї картини. В свій час стрічка викликала значний резонанс. Приблизно такий резонанс, який викликає шматок болота вкинутий в чисту воду. Це найбільш влучне порівняння, яке приходить на думку в даному випадку.
Це трапляється кожен рік. Кожен рік безвідмовна та бездушна голлівудська машина виробляє такі ж бездушні високобюджетні фільми і, щиро посміхаючись, пропонує їх глядачу. І кожен рік глядач, задоволено облизуючись, проковтує чергову порцію нікчемностей та нісенітниць. Мене важко віднести до поціновувачів такої продукції, що, ти не менше, не заважає мені щороку вперто переглядати такі шедеври. Звідки цей мазохізм? Не знаю. Десь в глибині душі завжди жевріє надія – «А раптом?». Та й взагалі, для мене допустимо переглянути 10 картин жанру «на смітник», якщо серед них є шанс випадково потрапити на класне кіно. Саме таким чином я відкрив для себе прекрасних «Хранителів»…
Цього разу ніяких відкриттів не сталось: сміття та примітивізм царюють на ниві «цьогорічних блокбастерів». Отже, зустрічаємо наших героїв!
Зелена зона
Назва в оригіналі:Green zone Рік: 2010
Все ніяк не відпускає американців жадання зняти щось вартісне про Ірак. Ну просто не можуть спати спокійно. Але ця тема, немов Бермудський трикутник, якимось магічним чином фільтрує всі нормальні ідеї та сценарії, в кращому випадку залишаючи глядачу такі посередності як пропіарений оскароносний «Повелитель бурі». Чи вірив я, що автори шикарної трилогії про Борна зможуть зняти щось краще? Не дуже. В результаті в них вийшов звичайний потужний бойовик (мабуть найкращий екшн про Ірак на даний момент), який забувається через 15 хвилин після перегляду. Через 10 років після вторгнення голлівудські сценаристи несміливо піднімають питання «а може там і не було зброї масового знищення?» Було б смішно, якби не було так сумно. В неперевершеній «бойовій» атмосфері хлопцям не відмовиш. В кінцівці фільму взагалі відчуваєш себе прямим учасником подій. Але цього мало, безмежно мало… Ну нічого, відіб’ють бюджет витрачений на «Зелену Зону» і обов’язково знімуть щось краще ;-)
В огляді цієї картини відчуваєш непереборне бажання використати високоінтелектуальний літературний зворот «повна фігня» і перейти до наступного фільму. Коли йдеш на сеанс таких шедверів, кінопрокатники просто зобов’язані вивішувати таблички «Обережно! Викликає отупіння!». Найсмішніше ж те, що перша частина франчайзу попри всі свої недоліки на фоні другої виглядає просто «Бартоном Фінком» від братів Коенів. Пройдемось коротко по сюжету – його немає. Гра акторів – три рази «ха-ха». Робота оператора, композитор? Не будемо довго знущатись, а просто перейдемо до наступної картини.
З величезним розчаруванням я ставлю цей фільм в нашу компанію. Я сподівався на сіквел «Гладіатора», а отримав сіквел «Королеви Єлизавети». Щось в хлопців не вийшло… Хоча, враховуючи якість сюжету, тут і дивуватись немає чому. Перші хвилин 15 ти ще віриш та сподіваєшся, ну а потім покірно чекаєш закінчення сеансу. Тут вийшло принаймні те саме, що в «Зеленій зоні» - ніби зібралась класна команда, але забули написати сценарій. Ясно, що порівняно з іншими «героями» огляду (окрім «Зеленої зони») «Робін Гуд» - у нас «ого-го», але досягненням це не назвеш. З кумедного. Дещо розважили кіномеханіки кінотеатру, в якому я дивився фільм. Через проблеми із звуковою апаратурою, вони час від часу, самі того не знаючи, радували нас фірменим звуковим ефектом з «Малхоланд Драйв». Пам’ятаєте те знамените гудіння в особливо драматичних моментах стрічки Девіда Лінча? ;)
Назва в оригіналі:Prince of Persia: The Sands of Time Рік: 2010
Ви здивуєтесь, але великій частині глядачів цей «цирк на дроті» по-справжньому сподобався. Хлопці, ви що знущаєтесь? Оця примітивщина? Ось цей дитячий садок, картонні персонажі, мавп’ячі стрибки скопійовані з як мінімум десятка попередників – ось це вам сподобалось? Закрученість сюжету безумовно триматиме в напрузі … школярів початкових класів. Жарти? А там були жарти? Мабуть, я проспав. Таке враження, що американці намішали все що вони знали про Схід (знання в основному почерпнуті з таких же фільмів), втиснули це в посміховисько під назвою «сюжет» і видали «на-гора». Зізнаюсь, пишучи ці рядки я відчуваю певне роздратування – не то на людей, що знімають і ЗНІМАТИМУТЬ ДАЛІ таку ХАЛТУРУ, чи то на себе, що все-таки подивився цей фільм.
«Класика 90-их», «неперевершений Сталоне та компанія», «так уже ніхто не знімає». Впевнений, ви вже чули щось подібно про цю картину. Але є одна проблема – коли розвіюється ореол «класики», глядачу не залишається практично нічого. Ви впевнені, що отримаєте задоволення від перегляду картини, яка банально повторює класичні бойовики «класу Б» 20-річної давності? Безумовно Сталоне десь іронізує, десь прикрашає, але все-таки вище голови не стрибнеш, а Слай – це зовсім не Клінт Іствуд і навіть не Мел Гібсон, щоб раптом блиснути нетривіальною режисерською майстерністю. При всій повазі до старої гвардії на екрані, її час давно вже пройшов і дивитись на екранний балаган набридає вже через 10 хвилин. Якщо ви вважаєте інакше і фільм сподобався, то для закріплення ефекту рекомендую знайти звукову доріжку фільму з перекладом Володарського, зробленим спеціально на замовлення. Повний ефект піратських VHS 90-их гарантовано :)
«Машэті» - шиплять час від часу герої на екрані. Картину не віднесеш до блокбастерів. А от до класу «повних розчарувань» - без проблем. Родрігес, без сумніву класний режисер. Але в нього одна проблема – фільми виходять дуже нерівними. Якщо «Планета страху» стала якісним прикладом зйомок «саркастичного трешу», то «Мачете» виявилась хорошим взірцем як фільми знімати не треба. Іронія та кепкування – надзвичайно тонка штука. Не додаш – буде нудно, перестараєшся – скотишся до відвертого абсурду. Саме останнє і трапилось з «Мачете». Під приводом кепкування Родрігес назнімав таку кількість дурниць, що навіть «Принц Персії» нервово закурює за кутком. І не треба мені розказувати про «високоінтелектуальну іронію», «безліч алюзій та відсилок на інші картини», «гостру сатиру». Якщо фільм виглядає повною дурницею, ніякі алюзії та сатира його не врятують. Апогеєм безглуздості стає сцена фінального штурму, яка звичайно ж теж є алюзією штурму якогось там американського форту. Я вважаю, якщо фільм не вдався – про це треба говорити прямо, а не дивитись на прізвище режисера і щось там белькотіти про «шедевральність». В фільмі є непогані епізоди. Якщо їх всіх зібрати разом вийшов би хороший 10-хвилинний кліп на YouTube. Але не більше.
